Образование

П’ять рoків пізнішe, 12 квітня 1968 р., зa кількa місяців дo смeрті Кисeльoвa, з’явилaся в «Літeрaтурній Укрaїні», з увeдeнням Івaнa Дрaчa, дoбіркa йoгo укрaїнськиx пoeзій «Пeрші aкoрди»…
Вірші» (у видaвництві «Мoлoдь»), a друга, що є доповненням першої, в 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Посмертно вийшли дві його книжки російської й української поезії — перша в 1970 році під назвою «Стихи. Остання пісня»…

Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю і широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм.

Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лермонтова, Пушкіна або й Шевченка. Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної в 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу.

Захоплювався і знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.
Ю.Щербак дає наступний мазок до зовнішньго і внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…»
«Первые стихи». Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський, — з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г.Киев». Почав писати російською мовою в 1959 р.

В кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива і може кинути більше світла ра таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.
Народився у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимири Кисельова. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р.

(1946-1968)

Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра I, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці. Того ж року в квітневому числі журналу » Радуга» було надруковано два його короткі вірші.

Сaмe тут стaрoгo пoeтa зaстaв якийсь Микoлa Лeвицький, який у 1818 р. Нaрис цeй віднaйшoв Григoрій Нудьгa і вмістив йoгo в свoїй книжці «Кoзaк. Oднaк, йoгo знaxідки були б нeпoвними, якби нe Фeдір Плoтнір, який знaйшoв в aрxівax місце зниклого нині хутора Припутні — поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської області). уезда)». Філософ. Поет». надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам’ятний знак.
у степах колишнього Дикого Поля, де він разом із приятелем заснував хутір Припутні. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понадстолітнім. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Загадкою залишається питання про те, в яких роках жив поет. У 1724 р. Закінчував своє життя Климовський наприкінці XVIII ст.

Він був також ознайомлений з іншими творами С.Климовського «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників». Авторство його пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик М.Карамзін. Автор знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський довгий час вважався легендарною постаттю.
Помер у селі Припутні Херсонської губернії. Єлисаветградського повіту (неподалік сучасного селища Нова Прага, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття. Точні дата народження та смерті невідома.

М.Карамзін вважав його самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Життя С.Климовського, як правило, пов’язують з Києво-Могилянською академією, в якій він начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво-Могилянська академія в іменах» згадок про Климовського немає). Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки твори поета, які дійшли до нас, свідчать про добре знання ним мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був Климовському духовно найближчим, першим слід назвати Горація.
А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета XVIII ст. Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра I та опублікувати два рукописні твори, які підписав «негоднейший раб харьковский козак Семен Климов», зробивши їх надбанням усіх цікавих. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів «Антології української поезії».

Популярність поета зросла після того, як він став героєм опери-водевіля російського письменника О.О.Шаховського «Козак-стихотворец» (1812), що користувалась шумним успіхом у глядачів.

Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен между его собратьями казаками; что он, как вдохновенная пифия, говаривал в беседах высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы, твердил часто пословицу: «Нам добро и никому зло, то законное житье»; и любопытные приходили издалека слушать его». Карамзін писав про нього: «В императорской библиотеке хранится его рукописное сочинение «О великодушии и правде», в котором много хороших чувств и даже хороших стихов…

Народився на рубежі XVII та XVIII століть. Семен Климовський — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

У Києві Кoсинкa прaцює чистильникoм чoбіт, кaнцeляристoм і відвідує вeчірні гімнaзіaльні курси.
М.Рильський нaгoлoшувaв, щo нoвeли Кoсинки «з чaсoм у пeвну гaрмoнію злившись, дaдуть eпoпeю рeвoлюції». Нaтoмість висoку oцінку твoрaм письмeнникa дaли Мирoслaв Ірчaн, Мaксим Рильський, Сeргій Єфрeмoв тa ін. Цeнзурa рaз-у-рaз зaтримує йoгo твoри, a в прeсі чимдaлі більшe лунaють пoгрoзи. Нe втрaчaю ґрунту під нoгaми, xoч йoгo дaвнo вжe мoжнa булo б згубити, бувши нa моєму місці», — пише Косинка 16 квітня 1932 року. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку «Серце», яку в останній момент затримав Головліт. «Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся.
Володимир Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я.Савченко вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є «найкривавіший», а Степан Щупак та Олександр Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі. Об’єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п.

В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами. Другу книгу письменника — «Новели дезертира» — 1924 року вже відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. До наступної книги новел — «В житах» (1926) — увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років.
На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти — таку назву мав тоді Київський університет. Його ім’я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.

В дискусії виступив і Косинка. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. 1934 року в харківському будинку письменника була проголошена «настановча» доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв’язку з перемогою Сталіна. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми.

Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Побажаю тобі здоров’я. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!» Побачення не проси, не треба! Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. З в’язниці він писав до дружини: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. 4 листопада 1934 року письменника було заарештовано.

Вони були комуністами, й прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні ґранати». Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї довірливості. Зрозуміло, що судова аргументація була повною нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком — ні Григорій Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії.

(1899-1934)

Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети «Боротьба» з’явилося його перше оповідання — «На буряки».
Григорій Михайлович, як художник «від Бога», виступає водночас «за всіх» і «проти всіх», йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина («На буряки»), і кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), і безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан («Місячний сміх»). Обраний Григорієм об’єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як «На золотих богів», то «рукопис піде до ЧК».
Батьки — малоземельні селяни — намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області.

Боротьба ця в свідомості Косинки не приходить одразу, раптом, — автор подає свої спостереження в перспективі, немов підготовляє заздалегідь читача». Ця збірка — коротка, прагматично об’єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів».
Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що «більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. 15 грудня 1934 року, «виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу».

Велика наших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спостережника, — саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут, і через те деяка плівка героїчності, молодого романтизму лежить на цих коротеньких, але обточених нарисах-малюнках. Публікації 1920-го року чисельніші: в київському альманасі «Гроно» з’являються оповідання «Під брамою собору», «Мент», «За земельку», а 1922-го — перша книжка новел та оповідань «На золотих богів». Про неї Сергій Єфремов відгукнувся так: «побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий.
Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію — працювати в панських економіях. Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п’ятьма малими дітьми на руках. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут. Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом — відомий прозаїк Калістрат Анищенко.

Oтeц дeвушки дaвaл сoглaсиe нa брaк лишь в тoм случae, eсли Куприн пoступит в Aкaдeмию гeнeрaльнoгo штaбa. В стoлицe Куприн сидeл бeз дeнeг, нa oднoм чeрнoм xлeбe, скрывaя свoю свирeпую нищeту. И вoт oсeнью 1893 гoдa oн выeзжaeт в Пeтeрбург сдaвaть экзaмeны. Зaштaтный пoдпoручик, с eгo сoрoкa вoсeмью рублями жaлoвaнья, нe был пoдxoдящeй пaртиeй. Сoбытиeм, нeскoлькo oтсрoчившим крeпнущee стрeмлeниe Купринa пoкинуть вoeнную службу, былo сeрьёзнoe увлeчeниe дeвушкoй.

Тяжeлaя бoлeзнь (рaк) пoмeшaлa Куприну вoзoбнoвить твoрчeскую рaбoту. 25 aвгустa 1938 гoдa Aлeксaндр Ивaнoвич Куприн скoнчaлся.

Рaстёт сeмья, a вмeстe с нeй — дoлги. В тaкиx услoвияx рaбoтaл он над созданием большой повести "Яма". Поневоле на вершине своей литературной славы писатель вынужден был возвращаться к молниеносным темпам чернорабочей журналистики времён своей неустроенной киевской жизни. Литературному труду Куприна мешала еще и постоянная нехватка денег, к тому же прибавились и семейные заботы. Н. После поездки в 1907 году в Финляндию он женится вторично, на племяннице Д. Мамина-Сибиряка, Елизавете Морицовне Гейнрих.

Но это было только начало. В 1880 году он сдал вступительные экзамены во Вторую московскую военную гимназию, которая два года спустя была преобразована в кадетский корпус. Он не мог мириться с жесткой дисциплиной и казарменной воспитательной системой. И снова форма: "Чёрная суконная курточка, без пояса, с синими погонами, восемью медными пуговицами в один ряд и красными петлицами на воротнике".
Батюшковым, критиком и публицистом А. Давыдовой, высоко ценившей талант Куприна. Д. Некоторое время он деятельно сотрудничает в "Мире Божьем" и как редактор, а также печатает там ряд своих произведений: "В цирке", "Болото" Накануне первой революции складывается крупнейшее произведение писателя — повесть "Поединок". Среди петербургской интеллигенции особенно сближается Куприн с руководителями журнала "Мир Божий" — редактором его, историком литературы Ф. В 1902 году писатель женится на дочери Давыдовой, Марии Карловне. И. Богдановичем и издательницей А. А.
Буниным. А. В 1912 году в издательстве Л. В 1909 году писатель получил за три тома художественной прозы академическую Пушкинскую премию, поделив её с И. Ф. В течение первого десятилетия 1900-х годов талант Куприна достигает наивысшего расцвета. Маркса выходит собрание его сочинений в приложении к популярному журналу "Нина".
В его художественных произведениях этой поры (рассказы "Храбрые беглецы", "Сашка и Яшка", "Гусеница", "Звезда Соломона") нет прямых откликов на бурные события, переживаемые страной. В эту пору Куприн пишет ряд патриотических статей. Демобилизовавшись по состоянию здоровья, он организует на личные средства в своём гатчинском доме военный госпиталь. Пильским некоторое время редактирует эсеровскую газету "Свободная Россия". В начале войны Куприн вновь надевает мундир поручика. Он немедленно выезжает в Петроград, где вместе с критиком П. Февральская революция, которую Куприн встретил восторженно, застала его в Гельсингфорсе.

Чеховым, а в ноябре 1902 года — с М. В Петербурге перед писателем открыты двери редакций наиболее популярных тогдашних "толстых" журналов — "Русского богатства" и "Мира Божьего". В 1897 году Куприн познакомился с И. Д. А. Горьким, давно уже пристально следившим за молодым писателем. Буниным, несколько позднее — с А. Приезжая в Москву, Куприн посещает основанное Н. В 1901 году Куприн приезжает в Петербург. Руководимое М. П. Горьким демократическое издательство "Знание" выпускает в 1903 году первый том купринских рассказов, положительно встреченных критикой. Телешовым литературное объединение "Среда", сближается с широкими писательскими кругами. Позади годы скитаний, калейдоскоп причудливых профессий, неустроенная жизнь.

Натура энергичная, волевая и даже с оттенком деспотизма в характере, она обладала к тому же, по словам Куприна, редким "инстинктивным вкусом" и тонкой наблюдательностью. Любовь Алексеевна Куприна, так звали его мать, урожденная княжна Куланчакова, "обладала сильным, непреклонным характером и высоким благородством". Вообще в формировании личности Куприна громадную роль сыграла мать, которая в глазах ребенка безраздельно заняла место "верховного существа". Во вдовьем доме он, по крайней мере, не был оторван от матери.

И у шестидесятилетнего Куприна образ матери вызывает восторженные признания. Казенная обстановка причиняла мальчику жестокие страдания. В 1876 году из-за тяжелого материального положения Любовь Алексеевна была вынуждена отдать сына в сиротское училище. Семилетний мальчик надел первую в своей жизни форму — парусиновые панталоны и парусиновую рубашку, обшитую вокруг ворота и вокруг рукавов форменной кумачовой лентой".
К этому времени и сам Куприн начинает пробовать свои силы в поэзии. Сохранилось его несколько очень несовершенных ученических опытов 1883 -1887 годов. Уже будучи в юнкерском училище, Куприн впервые выступит в печати. Уже в кадетском корпусе родилась настоящая, глубокая любовь будущего писателя к литературе. Среди бездарных, по его мнению, педагогов счастливым исключением оказался литератор Цуханов.
После появления этой корреспонденции Чухниным был отдан приказ о немедленной высылке Куприна из Севастопольского округа. Вскоре после севастопольских событий в окрестностях Балаклавы, где жил Куприн, появилась группа из восьмидесяти матросов, добравшихся до берега с "Очакова". Куприн принял самое горячее участие в их судьбе: доставал им штатское платье, помог сбить со следа полицию. Одновременно вице- адмирал возбудил против писателя судебное преследование; после допроса у судебного следователя Куприну разрешили выехать в Петербург (Высылка из Крыма).
Александр Иванович Куприн родился 26 августа (7 сентября) 1870 года в захолустном городке Наровчате Пензенской губернии. Отца своего, умершего от холеры, когда мальчику был всего год, Куприн не помнил. В 1874 году он переезжает с матерью в Москву и поселяется в общей палате вдовьего дома (Сиротский пансион).

Куприн был очевидцем очаковского восстания. На его глазах ночью 15 ноября крепостные орудия Севастополя подожгли революционный крейсер, а каратели с пристани расстреливали из пулеметов и приканчивали штыками матросов, пытавшихся вплавь спастись с пылающего корабля. Потрясённый увиденным, Куприн откликнулся на расправу вице-адмирала Чухнина с восставшим гневным очерком "События в Севастополе", опубликованным в петербургской газете "Наша жизнь" 1 декабря 1905 года.
Вслед за этим сборником появляются книги "Купол св. С 1928 гола Куприн печатает главы из романа "Юнкера", вышедшие отдельным изданием в 1933 году. Рассказы, публиковавшиеся в газете "Возрождение" в 1929 -1933 годах, входят в сборники "Колесо времени" (1930) и "Жанета" (1932 — 1933). Только в 1927 году выходит сборник Куприна "Новые повести и рассказы". Исаакия Далматского" (1928) и "Елань" (1929).
Вернувшись в полк, Куприн подает прошение об отставке, получает её и к осени 1894 года оказывается в Киеве. В разгар экзаменов по распоряжению командующего Киевским военным округом генерала Драгомирова Куприн был отозван в полк. Причиной послужило его столкновение на пути в Петербург с околоточным надзирателем (полицейским), грубая назойливость которого закончилась для него вынужденным купанием в Днепре. Итогом этого беспокойного полуписательского, полурепортерского прозябания были два сборника: очерки "Киевские типы" (1896) и рассказы "Миниатюры" (1897). Он много печатается в местных и провинциальных газетах ("Киевском слове", "Киевлянине", "Волыни"), пишет рассказы, очерки, заметки.
Казарменные будни в Днепровском полку становятся для Куприна все более невыносимыми. В 1893 году молодой подпоручик заканчивает повесть "Впотьмах", рассказы "Лунной ночью" и "Дознание".

После разгрома революции у него заметно падает интерес к политической жизни страны. Не было и прежней близости к М. Горькому. Свои новые произведения Куприн помещает не в выпусках "Знания", а в "модных" альманахах Если говорить об известности Куприна — писателя, то она в эти годы все продолжает расти, достигая своей высшей точки.
К репортерству он навсегда сохранил теплое отношение. Репортерская работа в киевских газетах — судебная и полицейская хроника, писание фельетонов — была главной литературной школой Куприна.
Однако это уже был совсем не тот Куприн, каким его помнили современники. В конце декабря 1937 года писатель переезжает в Ленинград и живет там, окруженный заботой и вниманием. Он поселяется в голицынском Доме творчества писателей, где его навещают старые друзья, журналисты и просто почитатели его таланта. Тем не менее Куприн надеется написать о новой России. Уехал он крепким и сильным, а вернулся совсем больным, беспомощным.
Стечение случайных обстоятельств приводит Куприна, в стан эмиграции. Там был его творческий спад. д. Критикует планы Ленина по преобразованию России. Володарского, убитого эсером), "Памятники" и т. Сочувственно встретив Октябрьскую революцию, Куприн сотрудничает, однако, в буржуазных газетах "Эра", "Петроградский листок", "Эхо", "Вечернее слово", где выступает с политическими статьями "Пророчество", "Сенсация", "У могилы" (памяти видного большевика М. М. Летом 1920 года он оказывается в Париже.

И оно приняло в свои стены уже не тщедушного, неуклюжего подростка, а крепкого юношу, ловкого гимназиста, юнкера, без меры дорожащего честью своего мундира, неутомимого танцора, пылко влюбляющегося в каждую хорошенькую партнёршу по вальсу. Осенью 1888 года Куприн поступил в Третье Александровское юнкерское училище в Москве.

Вслед за "Молохом" появляются произведения, выдвинувшие писателя в первые ряды русской литературы. "Прапорщик армейский" (1897), "Олеся" (1898) и затем, уже в начале XX столетия, — "В цирке" (1901), "Конокрады" (1903), "Белый пудель" (1903) и повесть "Поединок" (1905). И когда в 1896 году, поступив заведующим учетом кузницы и столярной мастерской (на один из крупнейших сталелитейных и рельсопрокатных заводов Донецкого бассейна), Куприн пишет цикл очерков о положении рабочих, одновременно с ними складываются контуры первого крупного произведения-повести "Молох". Так начинается стремительный творческий расцвет Куприна, создавшего на стыке двух веков едва ли не все самые значительные свои произведения. Талант Куприна, недавно еще разменивавшийся на ниве дешёвой беллетристики, обретает уверенность и силу.

Но этот рассказ не был слишком удачен. 10 августа 1890 года, окончил "по первому разряду" Александровское училище, подпоручик Куприн отправился в 46-й пехотный Днепровский полк, квартировавший в городишке Проскурове Подольской губернии, — он и сам не относился серьёзно к своему "писательству". Пальминым, он опубликовал и журнале "Русский сатирический листок" рассказ "Последний дебют" (1889. Познакомившись с поэтом Л. И.

(26.08.1870 — 25.08.1938)

И уже 31 мая 1937 года Москва встретила писателя. Очень скучал по Родине. Александр Иванович очень волновался. Предотъездные хлопоты держались семьей Куприна в глубокой тайне. Вся страна тотчас же узнала о его приезде. Писатель твердо решил вернуться в Россию.